Для ефективного рішення цих проблем повинна бути якнайшвидше сформована загальнодержавна, регіональні й місцевої системи колективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин на основі соціальних стандартів, а також державна служба по врегулюванню колективних трудових суперечок.
Розробка соціальних програм підприємств у рамках соціального партнерства включає:
• права й обов’язки роботодавця по забезпеченню умов праці, відпочинку, побуту працівників, змісту соціальної інфраструктури підприємств;
• обов’язку роботодавця по забезпеченню прожиткового мінімуму працівників за рахунок виплачуваної заробітної плати;
• систему стимулюючих виплат, включаючи премії, заохочувальні й компенсаційні виплати;
• взаємодія соціальної інфраструктури підприємств у рамках одного муніципального утворення;
• солідарну відповідальність роботодавця й органів місцевого самоврядування в комплексному рішенні питань розвитку соціальної інфраструктури без шкоди не тільки для працівників підприємства, але й у цілому для населення району, міста й т.п.
Для соціально-економічного розвитку підприємств у нашій країні були характерні переважно галузева спрямованість державної промислової політики, особливості керування, що відображають високу значимість не тільки економічних, але й соціальних факторів розвитку виробництва й враховуючу колективну психологію, а також сильні традиції патерналізму в сфері суспільних відносин.
Російське підприємництво на рубежі XX в. відрізнялося загостреним почуттям соціальної відповідальності роботодавців як перед робітниками та службовцями своїх заводів і фабрик, так і перед місцевим співтовариством. Це проявлялося в створенні при промислових підприємствах своїх житлових комплексів, лазень, їдалень, клубних і богадельных установ, а також благодійних акціях. У радянський період збереглася спадкоємність у керуванні виробництвом у частині функціонування підприємства як цілісного соціально-економічного організму. Тотальне одержавлення всіх сторін суспільства підсилило патерналізм на всіх рівнях керування, що в більшій мері ставилося до рівня підприємств. Важлива роль приділялася підприємству (адміністрації й профспілкам) у дотриманні соціальних гарантій в області зайнятості й виробничого навчання працівників, сполучення роботи й навчання, умов й охорони праці працівників (особливо жінок і молоді, інвалідів), а також у сфері охорони здоров’я працівника на виробництві й соціальному забезпеченні, тривалості робочого часу, часу відпочинку й відпустки, занять фізкультурою й спортом. У практику соціального розвитку підприємств із обліком їхніх фінансових можливостей увійшло надання додаткових соціальних пільг до пільг, фінансованим за рахунок коштів державного бюджету, тобто встановлення грошових надбавок до відпусток, пенсіям, зниження планки пенсійного віку, безкоштовне або частково оплачуване харчування працівників на виробництві й дітей у дошкільних установах, компенсація транспортних витрат. В 70-80-і роки спостерігався ріст додаткових пільг і компенсацій, надаваних підприємством своїм працівникам у соціально-побутовій і житловій сфері. Широко стали практикуватися соціальна підтримка й допомога у фінансуванні ЖБК, створенні МЖК, придбанні садових ділянок, поліпшенні побутових умов життя.